Інформаційні матеріали до Дня Героїв Небесної Сотні
Матеріали Донецького ІППО щодо проведення заходів до Дня Героїв Небесної Сотні
Причини Революції Гідності.
Подією, яка стала поштовхом для початку Революції Гідності, є прийняття урядом М. Азарова рішення призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію України з Євросоюзом. Це сталося 21 листопада 2013 року, напередодні саміту «Східного партнерства» у м. Вільнюс, та було неочікуваним для громадськості, адже упродовж трьох попередніх років влада визнавала, що асоціація з ЄС — стратегічна мета нашої держави [5, с.5].
Згідно з результатами соціологічних опитувань 2013 року ідею європейської інтеграції України підтримувала більшість громадян. Відмова від Угоди руйнувала крихкий суспільний компроміс між режимом В. Януковича й тими українцями, які були згодні миритися з цим режимом за умови продовження курсу на євроінтеграцію. Водночас причини Революції Гідності були більш глибинними, ніж факт відмови В. Януковича та його попілчників від підписання Угоди про асоціацію України з Євросоюзом.
У науково-методичних матеріалах «Революція Гідності 2013–2014 рр. та агресія Росії проти України» за загальною редакцією П. Полянського причини початку Революції Гідності визначаються таким чином:
− загроза втрати Україною державного суверенітету внаслідок втягування країни до Митного та Євразійського союзів — об’єднань, в яких домінує Росія;
− корупція у владі, що досягла всеосяжних масштабів;
− згортання політичних свобод, політичні репресії;
− безправ’я громадян перед чиновниками, безкарність представників влади та їхнього оточення;
− економічні проблеми [5, с.5].
Дійсно, у 2013 році приріст ВВП становив -1,1 %, приріст промислового виробництва -4,2 %, що свідчило про стагнацію економіки України. На час обрання Януковича державний зовнішній борг становив 24,3 млрд доларів, а в березні 2014 р. — уже 36,9 млрд доларів [4, с.4].
Громадськість пов’язувала виснаження економіки країни з гонитвою можновладців за приватним зиском, високим рівнем корупції та хабарництва. Тільки в енергетичній сфері та державних закупівлях «сім’я» В. Януковича щороку привласнювала 10 млрд доларів [4, с.4]. Правоохоронні органи зросталися з криміналом. За даними Міністерства внутрішніх справ і Генеральної прокуратури України) у 2012 року злочинність (тяжкі та особливо тяжкі злочини) зросла на 23 % [4, с.4].
Науковці (В. Головко, С. Янішевський та ін.) доводять, що Революція Гідності стала спробою виходу із системної свідомісної кризи українського суспільства на початку ХХІ століття. На жаль, наприкінці 90-х рр. ХХ ст. – на початку ХХІ ст. в Україні тільки декларувалася побудова демократичної держави. Насправді відбувалося копіювання форми західноєвропейської демократії, але сутність державного життя не відповідала основоположному принципу «держава для людини» [2, с.769-781].
Початок Євромайдану
Увечері 21 листопада 2013 року декілька журналістів та громадських активістів вийшли на майдан Незалежності у Києві та поширили в соціальних мережах заклик домагатися підписання Угоди про асоціацію України з Євросоюзом. До них приєдналися студенти столичних університетів, згодом – представники інших регіонів України. Вже 24 листопада 2013 року, у мирній ході та мітингу на Європейській площі взяли участь понад 100 тис. осіб [5, с.6].
Євромайдан почав існувати як унікальне соціальне-політичне явище. У листопаді 2013 року дії його учасників мали ненасильницький характер. Вони не були заборонені судом і відбувалися відповідно до Конституції України. Однак 30 листопада 2013 року о 4 ранку загони міліції «Беркут» раптово атакували студентів. Їх били кийками, закидавали вибуховими пакетами. Загалом було поранено близько 80 осіб. Частина мітингувальників врятувалася на території Михайлівського монастиря. Ця розправа була здійснена під приводом необхідності встановити новорічну ялинку на майдані Незалежності та шокувала українське суспільство [5, с.6]. 1 грудня 2013 року на вулиці Києва вийшли від кількасот тисяч до півтора мільйона протестувальників. Їхньою метою було показати владі: киянам не потрібна «кривава ялинка». Під тиском громадськості Генеральна прокуратура була змушена відкрити (хоча б формально) кримінальну справу за перевищення службових повноважень проти другорядних чиновників, відводячи удар від найвищих можновладців [5, с.7].
30 листопада – 1 грудня 2013 року українське суспільство зрозуміло: суть Євромайдану (таку назву отримало громадське зібрання противників режиму) полягає не тільки у виборі між Європейським Союзом (ЄС) та Росією, а в обстоюванні людської гідності, громадянських прав та свобод.
Також, за висновками Є. Більченко доктора культурології, доцента Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, застосування режимом В.Януковича сили для розгону мирної акції привело до змін у співвідношенні ліберальної та етноцентричної ідентичностей Майдану. Учасники Євромайдану прагнули жити згідно з цінностями західноєвропейської демократії, мультикультурний Захід, що сприймається українцями як «суспільство радості», втілення ідей «порядку» і «добробуту») за. Але Євромайдан перетворився на символ жертовного подвигу, став асоціюватися зі стражданням, що відповідає українській етнічній традиції –традиції народу, який тривалий час був поневолений іноземними загарбниками [1, с.7]. Ліберали – прагматики (інтелектуали з університетських кіл і мас-медіа), ліберали – романтики (студенти, представники громадських організацій) перетворилися на захисників національних цінностей.
Спроби розгону Євромайдану у грудні 2013 року – січні 2014 року
10 грудня 2013 року В. Янукович у присутності іноземних дипломатів публічно пообіцяв не застосовувати сили проти мирних зібрань. Проте тієї ж ночі силові підрозділи здійснили напад на євромайданівців. Дзвони Михайлівського собору кликали киян на допомогу. На цей тривожний заклик відразу відгукнулися тисячі мешканців столиці. Водії підбирали у свої автомобілі тих, хто серед ночі йшов на Майдан пішки. Вранці, коли почало працювати метро, кияни ще більшими потоками почали стікатися на Євромайдан. Напад було відбито [5, с.9]. Сформувався Автомайдан — колони активістів-протестувальників на власних авто пікетували приміщення судів і прокуратур, навідувалися до резиденції В. Януковича у Межигір’ї та помешкань інших урядовців, відвозили поранених, доставляли допомогу на Майдан .
Із метою залякати учасників акції протесту влада погрожувала застосувати проти них зброю. Уряд ухвалив рішення про збільшення кількості бійців спецпідрозділів «Беркут» і «Грифон» вшестеро — до 30 тис. [5, с.10].
16 січня 2014 року підконтрольна В. Януковичу більшість у Верховній Раді України ухвалила «диктаторські закони», які фактично вводили заборону на будь-яку незалежну від влади громадсько-політичну та журналістську діяльність. Так, згідно з цими законами було заборонено їздити колонами понад п’ять автомобілів, обмежено свободу діяльності інтернет-ЗМІ, запроваджено арешт за організацію мітингу, тюремне ув’язнення до 2 років за звичайний груповий протест, за носіння захисного шолома, за встановлення намету, арешт до 15 діб за благодійну допомогу протестувальникам. За блокування маєтків чиновників та політиків передбачалося ув’язнення до 6 років. Виготовлення та розповсюдження екстремістських матеріалів у ЗМІ чи Інтернеті мало каратися штрафом у розмірі до майже 14 тис. грн або обмеженням волі чи ув’язненням на строк до 3 років. Для відвідування футбольних матчів потрібна була повна ідентифікація вболівальника, аби на матчах не лунали антивладні гасла. Ускладнювалося ввезення в Україну і використання безпілотних літальних апаратів, аби з них не знімали маєтки чиновників. Натомість влада вирішила роздавати бойову зброю не лише працівникам міліції, суддям, прокурорам, але і їхнім родичам [5, с.10].
Але залякати громадськість не вдалося. 19 січня 2014 року, протестуючи проти «диктаторських законів», мітингувальники рушили до будівлі Верховної Ради. Шлях до урядового кварталу перекрили бійці підрозділу «Беркут» та внутрішніх військ. На вулиці Грушевського, поблизу стадіону «Динамо» ім. Валерія Лобановського, відбулися численні зіткнення [5, с.10].
Другий етап Революції Гідності. Небесна Сотня
Перехід учасників Революції Гідності до насильницьких методів боротьби з режимом В. Януковича є підставою для відокремлення другого етапу Революції Гідності – Української лютневої революції (за визначенням В. Головка).
Протистояння на вулиці Грушевського, яке розпочалося 19 січня 2014 року, дійшло апогею 22 січня. Проти мітунгувальників застосовувалися спочатку сльозогінні гази, травматична автоматична зброя; потім – газові і світло-шумові гранати, водомети. Щоб захистися, учасники акції протесту підпалювали автомобільні шини, кидали петарди, запалювальні суміші у пляшках — «коктейлі Молотова», каміння, палиці тощо [5, с.11].З’явилися перші жертви. 22 січня 2014 року бойовими кулями було вбито українця вірменського походження Сергія Нігояна, білоруса Михайла Жизневського та смертельно поранено Романа Сеника [5, с.11].
29 січня 2014 року після переговорів між В. Януковичем та лідерами опозиційних фракцій було ухвалено закон про амністію та відправлено у відставку уряд М. Азарова. Здавалося, країна повертається до нормального життя. Але тим часом за планом операції, розробленої владою, під кодовою назвою «Бумеранг», понад 22 тис. бійців внутрішніх військ і міліцейських спецпідрозділів готувалися до знищення Євромайдану. Центр Києва і під’їзди до міста було заблоковано для транспорту, роботу метро зупинено, громадські заклади в центрі столиці зачинено [5, с.13].
18 лютого 2014 року близько 10 тис. людей рушило до Верховної Ради з вимогою конституційних змін та покарання силовиків-злочинців. На демонстрантів на вул. Інститутській і у Маріїнському парку напав «Беркут», було вбито й поранено десятки людей. Увечері спецпідрозділи, використовуючи бронетехніку, розпочали штурм Євромайдану. Будинок профспілок, де розташувався штаб Євромайдану, було підпалено. Безперервний штурм тривав протягом 17 годин [5, с.13].
В. Янукович оголосив «перемир’я». Але тривало воно недовго. Вже 20 лютого 2014 року снайпери відкрили вогонь. Було вбито десятки людей. «Беркут» почав відступати з вулиці Грушевського [5, с.13].
Владою було оголошено про «евакуацію» Верховної Ради і уряду. Метою цього оголошення було спровокувати розгром Верховної Ради, щоб, з одного боку, виправдати розстріл Майдану, а з іншого — паралізувати парламент . Але майданівці не пішли на штурм Верховної Ради. Вони рушили малими групами вулицею Інститутською услід за відступаючим «Беркутом». По беззбройних людях із дахів будинків відкрили вогонь на ураження снайпери і автоматники [5, с.14].
Загалом від початку Революції Гідності було вбито понад сотню цивільних громадян. Пізніше їх почали називати «Небесною сотнею».
Повалення режиму В. Януковича
Під тиском майданівців народні депутати пізно ввечері 20 лютого 2014 року 236 голосами засудили насильство, яке призвело до загибелі мирних громадян, та заборонили проведення «антитерористичної операції» СБУ і використання зброї. «Беркутівців» та інших силовиків Верховна Рада зобов’язала повернутися у місця дислокації [4, с.14].
21 лютого 2014 року на переговорах з опозицією за участю представників Франції, Німеччини й Польщі В. Янукович погодився негайно відновити дію Конституції 2004 р., що обмежувала права президента, й восени цього ж року провести дострокові президентські вибори. Уранці 22 лютого 2014 рокустало відомо, що резиденція у Межигір’ї, в якій мешкав В. Янукович, спорожніла. Прихопивши певну частку статків, він втік, не підписавши зміни до Конституції, чим зірвав власноруч підписану угоду. Прибічники Януковича один за одним почали зрікатися його, називаючи тираном і злочинцем. Після втечі В. Януковича Верховна Рада 328 голосами прийняла постанову, в якій зазначалося: «Встановити, що Президент України В. Янукович в неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов’язки», й відновила дію Конституції в редакції 2004 р. У лютому 2015 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про позбавлення Віктора Януковича звання Президента України» [4, с.14].
У науково-методичних матеріалах «Революція Гідності 2013–2014 рр. та агресія Росії проти України» за загальною редакцією П. Полянського говориться про такі результати Революції Гідності:
− збереження державного суверенітету України;
− ліквідація диктатури в результаті скасування «диктаторських законів», відновлення основних демократичних свобод;
− ліквідація корумпованого режиму В. Януковича;
− відновлення руху України до європейських стандартів життя і демократичних свобод;
− презентація України у світі як країни громадян з високим почуттям гідності;
− зростання ідей патріотизму та солідарності серед громадян України;
− подолання у суспільстві страху перед тиранією та репресіями;
− прискорене завершення формування української політичної влади та громадянського суспільства [5, с.14-15].
ІІІ. Зі спогадів очевидців
Початок Євромайдану
Зі спогадів Наталі Соколенко, журналістки, громадської активістки, члена партії «Демократичний альянс»
«Мустафа Найєм написав у Фейсбуці свій заклик: «…Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан? … Зустрічаємося в 22.30 під монументом Незалежності», – і його, як ми потім з’ясували, побачила одна людина – Володимир Коломієць, який коли й був знайомий із Мустафою, то побіжно (тобто він Мустафу знав, а той його навряд чи). От Коломієць узяв своїх власних 600$ і кинув на рекламу цього допису, і тому цей заклик замість кількох тисяч побачили 100 000. Відповідно, зі ста тисяч – одна назбиралася… І, до речі, в цю першу ніч на Майдані, коли вже наближався час останнього поїзду метро, люди почали «говорити: «Розходимось, розходимось». Але знайшлися такі, що сказали: "Ні, ми не розходимося!»… І вони залишилися ночувати під цією стелою на Майдані, і переночували. Це було непросто – листопад, холодно. Одразу поставили таку коробку для збирання грошей, так би мовити, на підтримку Майдану. Принесли термоспот для чаю, принесли стільці...» [3, с.14-20].
Зі спогадів Богдана Кучера, студента Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
«Я вчуся на політолога, і у мене особливе сприйняття акцій, які відбувалися на Майдані, насамперед тих, що проходили під політичними прапорами. Пам’ятаю 24 листопада, коли основні опозиційні політичні сили зібрали перше велике віче, яке починало рухатися від парку Шевченка. Промови виголошувалися прямо з машини, де стояла звукова апаратура. В якийсь момент підійшов дідусь, років десь за 80. Було холодно, пам’ятаю, він весь аж посинів. Я не знаю, як він піднявся, бо там треба було по такій драбинці підніматися зверху на машину. Він – ветеран національно-визвольних змагань. І в той момент я бачив, як функціонери «Удару», «Батьківщини» підраховують кількість тих тисяч людей, що там стояли, за партійною символікою, щоб провести розрахунки за кожен прапор, палицю, кепку і так далі… Дякувати якомусь раціональному зерну в головах тих людей, які представляли політичні сектори – якусь амбіційну сторону вони відкинули, можливо, хтось і за домовленістю (про це не було відомо), але вони прийшли з Європейської площі на майдан Незалежності. І відтоді Майдан став повноцінним, політичні прапори були зняті» [3, с.52-57].
Зі спогадів Олени Подобєд-Франківської, менеджера з персоналу,
громадської активістки
«У нас були дуже прості завдання: нам потрібно було налагодити інфраструктуру, яка вже почала розростатися під стелою. Тому ми записували людей, що мали якийсь транспорт і зголошувалися привозити паливо для генератора, який, власне, тоді обслуговував сцену. А також тих, хто хотів допомагати готувати їжу. Перших п’ять днів люди приносили їжу з дому, а вже згодом, коли нанесли гори харчів під саму стелу, треба було робити якісь бутерброди, заварювати чай… Ми записували також медиків, які вже на той момент почали реєструватися. Окремо фіксували координати людей, готових займатися охороною. Там були цілодобові чергування, відповідно, нам потрібні були дужі хлопці й сміливі дівчата, які б позмінно несли варту» [3, с.92-97].
Розправа над активістами Євромайдану 30 листопада 2013 року
Зі спогадів Любові Галан,
студентки Національного університету «Києво-Могилянська академія»
«Я залишилася в ту ніч на Майдані… Це була п’ятниця, і до неділі тут майже нікого б не залишилося. Ну, може, в неділю лишилися б, а в понеділок точно всі пішли б на пари. І от ми сиділи…
Четверта ночі. Холодно. (Це такий найстрашніший час взимку)… І тут бачимо, що з боку Хрещатика їде якась машина, і хлопці починають дуже швидко бігти туди.. Я підходжу, а там стоїть якась машина, повна реманенту – вони там йолку ставити збиралися…
Я повертаюся і бачу, що з боку Інститутської починає рухатися хмара міліції. Саме «Беркута»… Я собі подумала: ««Беркут» – це ж міліція, вони такі самі, як ВВ-шники…» – і кричу хлопцям: «Давайте я стану наперед… Ну, вони ж дівчину не будуть бити!» І тут я бачу, що вони починають лупити якусь журналістку.
Я стала кричати… Я думала, вони нас тільки виженуть з Майдану. Так вони далі за нами почали бігти! Я пам’ятаю, поряд зі мною бігла дівчина, з віночком на голові, і весь час кричала: «Слава Україні», – і за спиною було чутно, що когось б’ють…
…Ми вибігаємо з Майдану, в бік Володимирської. А ці матюкаються, ржуть, і б’ють, і голосно так б’ють. Там жінка одна була старша, вона кричала, що ви мені як сини, то вони й старшій жінці так добряче надавали!
Біжимо ми вгору, в бік Михайлівського. Поруч зі мною мій друг і ще один дядько старший. Я вже задихаюся, не можу бігти, думаю: «Ну, все…»» [3, с.38-44].
Небесна Сотня
Зі спогадів про Тараса Слободяна, загиблого учасника Революції Гідності
«Звістка про смерть сина застала їх [батьків Тараса – Ігоря та Марію Слободян] зненацька – у суботу, 1 березня 2014 року. «Єдине, що можу сказати, тіло вашого сина знайшли під Сумами. Деталі невідомі», — прозвучали слова тернопільського правоохоронця.
Батько зв’язався з Сумами і перше, про що його попросили, то це поховати тіло сина в понеділок. Таке прохання насторожило, тому Ігор Слободян повідомив про намір бути присутнім на експертизі…
«…Він лежав так, що було видно – тіло вивезли. Це була одна з доріг на Харків. А тоді на Майдані тісно працював харківський «Оплот». Це випадковість, що нам вдалося знайти Тараса. Ми могли б і досі не знати, чи живий він. І якби не було повторної експертизи, події розвивались би зовсім по-іншому… Відверто кажучи, я тільки тепер починаю усвідомлювати, що його немає. Дружина ще й досі говорить про нього, як про живого» [6].
Зі спогадів про Анатолія Жаловагу, випускника Львівського державного університету фізичної культури
«19-го [19 лютого 2014 року], десь по обіді, ми здзвонились. Голос в Толіка вже був захриплий. Розказував, що їх поливали з водометів. «Тут війна страшна», – сказав. Я [брат Анатолія] тільки попросив бути обережним… Вранці 20 лютого Анатолія на верхній барикаді вулиці Інститутської застрелив снайпер. Єдина зелена каска його не вберегла. Рідні дізнались про це лише ввечері, коли побачили списки загиблих в інтернеті. Довгий час знали лише те, що тіло принесли до Михайлівського собору. Лише за кілька місяців за фотографією польського журналіста Якуба Шемчука вдалось знайти свідка – Олега Пацкана, який виніс тіло Толіка з вулиці Інститутської і нарешті розповів батькам, де і як це відбулось» [6].
Сергій Анатолійович Бондарев народився 24 листопада 1981 р. у м. Краматорську Донецької області.
Він навчався у фізико-математичному класі Краматорській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 9. У дитинстві Сергій мріяв стати архіваріусом, захоплювався історією України, що вплинуло на формування його національної самосвідомості.
Зі спогадів Павла, друга Сергія Бондарева
«Сергiй був дуже веселим, любив подорожi. I понад усе любив українську мову та культуру. Я якось запитав, хто йому це прищепив? А Сергiй сказав, що змалечку любив iсторичну літературу. Вiн захоплювався героями. Тому й загинув як герой».
Після закінчення школи Сергій Бондарев поступив до Донбаської державної машинобудівної академіі на факультет автоматизації машинобудування. Він отримав спеціальність «Інформаційні технології та програмування».
Останні роки свого життя Сергій Бондарев проживав у Києві, працював у провідних IT-компаніях України: Luxoft і GlobalLogic. Реалізація професійних здібностей, розробка програмного забезпечування не заважала йому подорожувати та вивчати культуру й історію України.
Зі спогадів Світлани Бондаревої,
дружини Сергія Бондарева
«Сергій був для мене водночас і прекрасним люблячим чоловіком, і вірним другом, і мудрим наставником, і надійним партнером, з яким можна було упевнено і спокійно крокувати по життю, долаючи усі перешкоди і радіючи кожному дню. Його світлий образ i щира усмішка завжди житимуть у моєму серці!
П’ять років тому доля поєднала нас у сонячній Одесі. Досить швидко молодята зрозуміли, що створені один для одного і одружились. Сергій був професіоналом-програмістом. Він ніколи не зупинявся на досягнутому, увесь час займався самоосвітою, вдосконалював свої професійні навички. Такі талановиті люди були бажаними в усіх поважних компаніях, і подружжя переїхало до Києва, де Сергiю запропонували перспективну роботу. Столиця завжди його вабила своїми масштабами, великими професійними можливостями і віковою тисячолітньою історією, якою просякненні вулиці нашого величного міста. Працював у провідних IT-компаніях України: Luxoft і GlobalLogic. Будучи фахівцем в галузі інформаційних технологій, він реалізовував свої професійні здібності не лише в розробці програмного забезпечення, але і в управлінні проектами та командами. Сергій любив роботу понад усе. За останніх два роки зробив вагомий стрибок у професійному рості, об’єднав навколо себе команду однодумців. Багато працював сам і колегам не давав спуску. Цінував кожну хвилину життя, використовував її для самоосвіти та саморозвитку»,
Ще у 2004 році, проживаючи на той час у Донецькій області, Сергій Бондарев приїхав до Києва та взяв участь у Помаранчевій революції. Під час Революції Гідності 2013 – 2014 років він також не залишився осторонь, а завжди був у серці гарячих подій в Києві, відстоюючи європейське майбутнє своєї країни. Починаючи з листопада 2013 року, він відвідував народні віча на Майдані. Часто після роботи приходив, щоб допомогти протестувальникам у будівництві барикад, чергував на них. Ввечері 18 лютого 2014 року Сергій також був на Майдані. Як повідомила дружина, останній телефонний дзвінок від чоловіка вона отримала о 19.40 з Майдану, із самого центру подій. Загинув Сергій вночі з 18 на 19 лютого 2014 року від чотирьох кульових поранень в груди, плече і шию під час штурму силовиками Будинку профспілок. Звістку про страшну втрату родина отримала лише два дні по тому.
Зі спогадів Павла, друга Сергія Бондарева
«Ввечері, 18 лютого, перед штурмом Майдану я зателефонував Сергію, Сергій, як завжди, був спокійним і в піднесеному настрої. Поспілкувалися коротко:
– Як справи у тебе?
– Не хвилюйся. Все добре. Ще трохи, і все зміниться. Перемога дуже близько!
Це були останні слова Сергія».
Сергій Бондарев похований на кладовищі селища Чабани Києво-Святошинського району Київської області.
21 листопада 2014 р. він був нагороджений посмертно званням Герою України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності.
У Краматорській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 9 Краматорської міської ради, де навчався Сергій Бондарев, була встановлена меморіальна дошка на його честь.
Володимир Григорович Наумов народився 9 березня 1970 р. у селищі Шевченко Добропільського району Донецької області.
Його батьки – Григорій Олексійович та Ольга Єгорівна Наумови – переїхали на Донеччину з Брянська у 1963 р. Григорій Олексійович працював у радгоспі трактористом, Ольга Єгорівна – на польових роботах. Трудолюбиві, порядні, чесні батьки прищеплювали трьом своїм синам такі ж риси характеру.
Володимир Наумов, учень 1 класу
Зі спогадів Сергія Григоровича Наумова,
брата Володимира Наумова
«Володя був найменшим братом. Батьки любили всіх нас. Але найбільшу любов виражали до найменшого, бо хотіли мати дівчинку, але народився хлопчик - Володя. Брат ріс допитливим, наполегливим. Хотів багато знати. все встигав. Особливо любив рибалку і батьків трактор. Наша садиба знаходиться на березі водоймища в с. Шевченко. З раннього ранку і до пізнього вечора влітку Володя перебував на ставку. Ще будучи дитиною дошкільного віку він брав палицю - вудку, навіть без крючків, і гордо йшов на берег. Часто - густо риба не ловилася, а коли траплялось хлопцеві піймати хоча б маленьку рибку - то була радість для нього на весь день».
Володимир Наумов був схожий на батька у своєму захопленні технікою: спочатку велосипед, потім мотоцикл, а далі – трактор. Ще одним уподобанням хлопчика був футбол. На вигоні брати Наумови обладнали футбольне поле та щоденно «ганяли» там м'яч.
Зі спогадів Родіона Володимировича Зубенка,
однокласника Володимира Наумова
«Наумов Володя – мій однокласник, надійний товариш, щирий друг. Пригадуються шкільні будні: уроки, спортивні змагання, вечори. Володимир був спокійним, урівноваженим у колі своїх друзів, на уроках, але як він миттєво змінювався, коли ми всі зграєю хлопців вибігали на спортивний майданчик, коли летів у ворота м'яч, а хтось із хлопців пропускав його. Очі Володі горіли, голос ставав грізним, наполегливим».
Володимир Наумов навчався у школі с. Світле Добропільського району. За спогадами вчителів особливої старанності до навчання не проявляв. Але дуже любив читати вірші Т.Г. Шевченка, Зокрема, поему «Гайдамаки» він знав напам'ять.
У старших класах Володимир Наумов разом з однолітками займався виробничим навчання, брав участь у посівній кампанії, збиранні врожаю. В останній рік навчання в школі зустрів перше кохання. Його обраницею стала однокласниця Клименко Віталіна
Зі спогадів Ганни Іванівни Скрипник,
класного керівника Володимира Наумова
«Володимир був хлопцем з великим почуттям гумору, людиною, яка в будь - яку хвилину могла прийти на допомогу. Ще в підлітковому віці він міг приховувати свої проблеми, щоб не навантажувати ними інших. Коли Володимир був у 8 класі, ми з школярами Світлівської ЗОШ були на екскурсії у Мінську. І вже коли залишали місто, на вокзалі, продавець газет підкликала нас, керівників групи, і сказала, що у хлопця (ним був Володимир) дуже розпухла рука. Він ретельно приховував від нас руку. Йти до лікаря вже було пізно. Довелося йому терпіти весь час руху у потязі додому. І лише вдома лікарі надали йому допомогу. За цей час він жодного разу не поскаржився на біль».
Зі спогадів Володимра Володимировича Білянського,
однокласника Володимира Наумова
«Ми з Володимиром мріяли стати механізаторами. Як любили після уроків разом із Олександром Володимировичем Бабаком здійснювати практичну їзду на тракторі. Доводилося і обробляти просапні культури (культивування міжрядь). Він завжди говорив: «Буду, як тато – механізатором»».
Після закінчення школи Володимир Наумов поступив до Слов'янського сільськогосподарського технікуму. Згодом його призвали до армії.
Після повернення зі служби відбулося весілля з Віталіною. Молоде подружжя проживало у м. Лозова Харківської області, виховувало доньку. Володимир Наумов працював інспектором ДАІ.
Через декілька років доля розвела молодих людей. Володимир приїхав до батьків, одружився вдруге. Народилися два сини.
Володимир Наумов разом із синами
Тривалий час Володимир Григорович Наумов жив і працював у місті Родинське біля Покровську водієм житлово-експлуатаційної контори.
Під час Революції Гідності за власними переконаннями поїхав до Києва.
Обставини смерті Володимира Григоровича Наумова невідомі. Його тіло було знайдено на Трухановому острові в Києві 18 лютого 2014 року.
Без батька залишилися два сини: 4-річний Арсеній та 8-річний Єгор. Сумує за Володимиром його 85-річна матуся.
21 листопада 2014 року Володимир Наумов посмертно був удостоєний звання Героя України з орденом «Золота Зірка» за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності.
19 лютого 2015 р. у Світлівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів Добропільської районної ради, де навчався Володимир Григорович Наумов, було встановлено меморіальну дошку на його честь.
Зі спогадів Британ Юлії Іванівни,
директора Світлівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
«Ольга Єгорівна та Григорій Олексійович Наумови - батьки Володимира. Дитинство і юність їхня пройшла в Брянській області, яка є батьківщиною для двох старших синів Сергія та Федора. У 1963 році сім'я Наумових приїхала в Добропільський край. Тут народився третій син. Батьки чекали доньку, а народився син, якого назвали Володимиром, щоб володів Миром. "Добрий, ніжний, сердечний", - так характеризує його мама. Любив дітей своїх старших братів. Вони теж любили свого дядька.
Батьки наполегливо працювали в радгоспі «Добропільський». Ольга Єгорівна - дояркою, Григорій Олексійович - трактористом. Від раннього ранку до пізнього вечора батьки на роботі, а діти самі доглядали за худобою, пололи в городі. прибирали в будинку. Батьки вчили дітей чесно трудитися, готували до самостійного життя. Діти рівнялися на батьків. Любили техніку, хотіли вирощувати хліб, прикрашати землю буйним урожаєм. Свою місію батьки виконали з честю: побудували дім, викопали не одну криницю, виростили синів. Більше десяти років Ольга Єгорівна живе одна. Пішов із життя чоловік, та не буває самотньою ця добра і порядна мама. Ідуть до неї онуки, а їх у неї немало. Старші Ольга і Олександр, Ірина та Юля бувають рідше. Часто галасує малеча: Єгор, а також правнуки, яких діждалась Ольга Єгорівна».
Пам'яті Івана Пантелєєва
Іван Миколайович Пантелєєв народився 1 грудня 1981 року у м. Краматорськ Донецької області.
Зі спогадів Людмили Іванівни Пантелєєвої, матері Івана:
«Ми жили на вулиці, у дворах якої знаходився пологовий будинок. Отож народжувати Ваню я пішла пішки. Народився він 1 грудня 1981 року о 11.45 із вагою 3.200 кг. Ім’я синові обрала задовго до його народження.
Від народження Ваня був активною, рухливою, допитливою дитиною. У дитячому садочку він брав участь у всіх заходах. Коли підріс, записався до музичної студії, де навчали грі на гітарі.
Удома в дідуся була гармошка, пізніше бабця з дідусем купили піаніно. Ваня грав на всіх музичних інструментах, які були в будинку.
Із величезним зацікавленням Іван ходив до школи. Дуже любив свою першу вчительку – Мостову Інну Валеріївну».
Іван Пантелєєв навчався у школі № 10 м. Краматорська Сьогодні педагогічний та учнівський колективи цього закладу освіти (директор – Л. В. Ярмош) ведуть пошукову роботу з увічнення пам’яті свого земляка.
Зі спогадів Сергія К.,
однокласника Івана Пантелєєва:
«З Іваном я навчався у школі № 10 з першого класу. Пам’ятаю, що він був відмінником у початкових класах, але згодом, як і більшість хлопців, після уроків більше полюбляв «ганяти» футбольного м’яча, а не зубрити уроки та виконувати домашні завдання. Пам’ятаю, як збиралися «дворові» команди, Ваня завжди налаштовував хлопців на перемогу, підтримував, якщо щось не виходило під час гри. За це його дуже поважали, прислуховувалися до порад. А ось дівчат Іван недолюблював: то за волосся смикав, то дражнив, але все це нагадувало дитячі жарти. Мій однокласник Іван був дуже працьовитий: шкільна майстерня була одним із найулюбленіших його місць у школі. Навіть після уроків Іван заходив до вчителя трудового навчання чи то порадитись, чи просто поспілкуватися».
Зі спогадів Наталії Олександрівни Глєбової,
яка працювала у Краматорській ЗОШ № 10:
«У моїй пам’яті Іван залишився цілеспрямованим підлітком, борцем за справедливість. Він завжди був захисником слабкіших, із повагою ставився до дівчат і жінок.
З дитинства Іван захоплювався музикою. Грав на баяні, гітарі. Однокласникам подобалося слухати пісні в його виконанні.
Коли готувалися до конкурсів «Ну-мо, хлопці!» й «Ну-мо, дівчата!» Іван завжди брав на себе найвідповідальніше: підготовку сценарію, підбір музики. Під час репетицій були й сльози, і зневіра. Але Іван не здавався: продовжував із посмішкою, з ентузіазмом і завзяттям готуватися до заходів. І ось одного разу, коли команда його класу посіла перше місце в конкурсі «Ну-мо, хлопці!», на очах Івана я побачила сльози радості».
Учні 8-В класу школи № 10 м. Краматорська
(Нижній ряд – перший праворуч Іван Пантелєєв)
Після закінчення школи вступив до торговельного технікуму, але провчився там всього лише рік. За спогадами матері, Іван відмовився від навчання після невдалого жарту когось зі своїх однокурсників під час проходження медичної комісії.
Потім Іван вступив до машинобудівного коледжу. Але у родину Пантелєєвих прийшло горе: помер дідусь, загинув брат Саша. Хлопець тяжко переживав смерть старшого брата, з яким були дуже близькі. Олександр був для Івана авторитетом. Тому так важко було змиритися з його трагічною загибеллю під колесами п’яного водія.
Іванові довелося переїхати жити до бабусі у село Дмитрівка Слов’янського району, доглядати за нею, поратися по господарству, на городі. У селі він продовжував займатися творчістю, грав на гітарі, складав вірші й музику. Іван мріяв, що пісні рок-гурту «Небо мінуса», створеного ним, стануть популярними. На жаль, популярність ці пісні отримали тільки після загибелі на Майдані самого Івана Пантелєєва, автора віршів і музики, виконавця.
Зі спогадів Володимира К., друга Івана Пантелєєва:
«Іван був цікавим співрозмовником. Він багато читав. Полюбляв музику. Музичні вподобання Івана – ранні «Кукринікси», «Сплін», Земфіра. За життя Івана про його музичну творчість знало небагато людей. У знайомій компанії він міг заспівати та зіграти на гітарі свої пісні. Але касети зі своїми записами нікому не давав. Матері та сестрі показав перший кліп тільки у 2012 чи 2013 році. Хоча почав записувати свої пісні набагато раніше. Так, пісня «Донбас, одумайся» була створена 2005 року після Помаранчевої революції. За рік до того Іван змінив моє ставлення до Януковича. Він ставив питання, які змушували задуматися: «А ти знаєш, як він заробив статок? Про два терміни (позбавлення волі)? За що агітує?» Вже тоді Іван критично ставився до Януковича через бандитське минуле»
Після звістки про силовий розгін Євромайдану вночі 30 листопада 2013 року Іван Пантелєєв поїхав до Києва. Збираючись на Майдан, Іван надіслав своєму товаришу смс-повідомлення: «Прости, но сердце кровью обливается, совесть режет на куски, истерпелся я, измаялся. Так что все. Прощай. Прости
ЗЗі спогадів Людмили Іванівни Пантелєєвої, матері Івана:
«1 грудня 2013 року друзі прийшли привітати Ваню з днем народження. Дивилися телевізор, обговорювали події на Майдані... Син обурювався «Що ж це коїться?».
А вже 10 грудня близько другої години дня він повідомив, що їде на Майдан. Я скам’яніла, але перечити синові, який твердо це вирішив, не могла.
Ми спілкували телефоном щодня, бувало, що й кілька разів на день. Іван розповідав про своє життя на Майдані. Там він потоваришував із Володею Чаплинським з Обухова, жив у наметі з хлопцями зі Львова, зустрів свою любов Іринку з Хмельницької області та прийняв хрещення»
Починаючи з грудня 2013 року Іван Пантелєєв жив у наметі на вулиці Інститутській. Належав до першої сотні самооборони, мав псевдо «Креман».
Він часто надсилав вірші. Одного дня було смс-повідомлення:
«Сколько лет здесь сидеть? Сколько зим?
Сколько, провонявшись дымом, пропотеть?
Сколько раз пропеть гимн?
Но сижу, держусь… А зачем?
Кто мне скажет: Я тобой горжусь?
Слава Україні!!!».
Зі спогадів Володимира К., друга Івана Пантелєєва:
«Коли почався Євромайдан, дивилися телевізор. Дізналися, що в Києві побили студентів.
- Ну що, їдемо?
Почали шукати квитки на потяги й автобуси. Пізніше Іван начебто відмовився від ідеї туди їхати – нікому було доглядати за 89-річною бабусею:
– Я не можу. І матерів не приїхати допомогти бабусі. У неї учні. – казав нам.
9 грудня, у свій день народження, я стояв на зупинці автобуса. Раптом дзвінок від Івана.
Я здивувався, що Іван зірвався з дому заради короткої розмови. Дочекався:
– Їду. З матір’ю домовився.
11 грудня я зателефонував Іванові, побачивши в новинах штурм Євромайдану.
– Ти встиг?
Іван відповів:
– Я на Майдані. Тільки зайшов за барикади, почався штурм. Але ми вистояли. На Майдані неймовірна енергія. Ти тільки послухай: багато тисячний натовп співає Гімн України.
Спілкуючись із Іваном телефоном, я знав, що він «стояв на бочці», тобто охороняв барикади. Завдяки допомозі киян, мітингувальникам вистачало їжі. Якось Іван розповів про двох жінок, які підійшли. поцікавилися та дізналися, що не вистачає цигарок. Через 5 хвилин одна повернулася та дала 200 грн. Увечері прийшла інша жінка й принесла цілий блок»
У день святого Миколая, 19 грудня 2013 року, у телефонній розмові сестра Івана Світлана, ніби відчуваючи майбутню трагедію. запропонувала повернутися додому, на що він відповів: «Тут побили дівчинку — журналістку, ми допомогли їй. Я не можу повернутися. Я повинен бути тут». Там же він познайомився з Володимиром Чаплінським з Обухова. Чоловіки здружилися, допомагали протестуючим, разом їздили додому до Володимира та його родини.
Зі спогадів Світлани, сестри Івана Пантелєєва:
«Я постійно стежила за подіями в Києві, переживаючи за Ваню, Ми періодично спілкувалися телефоном.. Коли починався наступ, обмінювалися короткими смс. Ваня дуже змінився за цей час. Раніше у нього була коротка стрижка. На початку лютого він зателефонував мені та сказав, що поголився наголо, залишивши „оселедець“».
Востаннє Іван Пантелєєв вийшов на зв’язок із матір’ю та сестрою 19 лютого 2014 року. Тоді він сказав: «Ну, нічого, не хвилюйся. У мене все добре. Нас тут на ніч поселили люди». Наступного дня, 20 листопада 2014 року, Іван загинув. Його вбили пострілом у серце на вулиці Інститутській. За свідченнями лікарів та його матері — у тілі мав сім куль (від голови до ніг). Того ж дня в результаті поранення в шию загинув його друг Володимир Чаплинський, з яким вони весь час були разом на Майдані.
Зі спогадів Людмили Іванівни Пантелєєвої, матері Івана:
«Після Хрещення, з січня 2014 року, почалися дуже важкі часи, але Ваня мене заспокоював, говорив, що все добре, все нормально.
19 лютого о 18.30 я говорила з сином по телефону. Він сказав, що буде відключатися та передзвонить завтра. Десь у душі його слова викликали в мене тривогу. А завтра вже розмови не було…»
21 листопада 2014 року Іван Пантелєєв посмертно був удостоєний звання Героя України з орденом «Золота Зірка» за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності.
26 листопада 2015 р. у Краматорській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 10 з профільним навчанням Краматорської міської ради Донецької області, де навчався І. Пантелєєв, було відкрито меморіальну дошку на його честь, У лютому 2016 року на базі школи засновано 10-у козацьку сотню Краматорського козацького полку ім. Гетьмана України П.Сагайдачного Українського Реєстрового Козацтва. 15 лютого 2016 року сотні було присвоєно ім’я Героя України Івана Пантєлєєва
На місці поховання у с. Дмитрівка Слов’янського району встановлено пам’ятник, до якого приходять педагоги та учні місцевій школи. У Дмитрівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів Слов’янської районної ради (директор – Орисенко Ганна Леонідівна) створено експозицію, присвячену пам’яті Івана Пантелєєва.
З метою вшанування пам’яті Івана Пантелеєва громадське телебачення підготувала у 2015 році документальний фільм за матеріалами спогадів про нього: https://www.youtube.com/watch?v=NpNC-oM04rQ .
Відеозаписи пісень Івана Пантелєєва:
"Сестры": https://drive.google.com/file/d/1X76gLchgJVxRH-era5ym9052qIMiyab9/view?usp=sharing (відеоряд І. Пантелєєва, використовується нецензурна лексика)
"Черных и Пустых": https://drive.google.com/file/d/1xx-776MdiD5CbMg-Df0RpmLDRSly7h11/view?usp=sharing (відеоряд І. Пантелєєва).
"Донбасс, одумайся", 2005 р.: https://www.youtube.com/watch?v=vKdf2Knlthw